Молодецька січ

Я люблю тебе, рідне  село!

До небес твою душу здіймаю,

до землі я схиляю чоло.

Село моє, для мене ти єдине,

криниця чиста з саду вигляда,

хатина біла, сонях біля тину –

така моя батьківська земля.

Рідний край! Він починається із батьківського порога, стежини до хати, що ніжно стелиться садочок. Для кожної людини найдорожчий той край, де вона народилася, звідки пішла у світ. Для  нас найдорожче, найкраще у світі наше рідне село. Тут жили наші діди, прадіди, тут живуть  і працюють наші батьки. Тут корінь нашого славного роду українського. Присвячуємо  рідному селу проект  – «Святе, як хліб, моє рідне село».

«Село моє, краплиночка на карті,

у світі невідоме, та дарма .

Знати свій народ – це знати батьківську хату, стежина від якої веде у великий світ, знати мамину пісню, що сіяла в дитячу душу зернятка, які виростали в добро, любов і ласку , знати бабусину чи ще прабабину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом, знати  дідусеву чи й прадідову казку про правду і кривду. Незамулена криниця, з якої пив воду чумак - мандрівник, що їхав по сіль у далекий Крим, портрет на стіні найдорожчої людини, пожовклий від часу лист – трикутник, збережений у прискринку - все це наша історія, родовідна пам'ять,  можливо, деколи сумна, але в осені своїй велична, всестверджуюча. Не забути, не вивітрити з пам’яті цих живих свідків народного буття, а врятувати від забуття й байдужості, зробити набутком для наших дітей і їх нащадків! Тож повернімося в далекі часи і завітаймо в глибоку давнину нашого села.

Молодецьке - колиска мрій і сподівань, початок широких доріг. Село розкинулось на рівній площі навколо дев’яти ставків у долинах. У давнину, певно, тут була верховина якоїсь річки, бо ще й до цих пір навколо села беруть початок жваві струмки. Широкі поля, буйні сади, чепурні будинки і охайні огороди - це Молодецьке, край людей щирих і привітних. Через молодецькі землі, неначе з глибини віків, пропливає широкий Гардовий шлях. Біля нього косарська криниця, а на перехресті стоїть великий хрест. Скільки тут промайнуло подій!
            Село має давню історію. Одні кажуть, що ще в сиву давнину на невеликій річці Рудка, що на північно-східній околиці Молодецького, поселились найдавніші землероби. Це були племена Трипільської культури, і проживали вони близько 5000 років тому. Про їх життя свідчать численні археологічні знахідки. Так, на Ковбасовій леваді та Московському полі виявлено сліди їх перебування. Інші початок існування села відносять до XVI століття . Пісенні

джерела повідомляють про наявність села у 18 столітті. Після придушення селянського руху влада польських манатів посилилась, але вже в 30-х роках 19

століття за участь у польському повстанні маєтки пана Потоцького було конфісковано і перетворено в казенні військові поселення. Тяжкі то були часи. В 1859 році вийшла для казенних селян воля. Тоді їм віддана була вся земля. Багато хто з тих господарів став заможним, селянські діти потягнулись до освіти.

Існують різні думки щодо походження назви села. При вступі турків на територію майбутнього Молодецького, один чоловік добре виконав козаче діло, його назвали «Молодець», а село, в якому він жив Молодецьке (тут колись проживав граф Молодецький). Перші жителі села  поселилися в місцевості, яка омивалась з трьох сторін річками, з північного боку була захищена віковим дубовим лісом, цей куток і понині називається Дубинщиною.

Легенди

про походження назви села Молодецьке

1. Колись дуже давно, коли у нашому селі ще не було не то що асфальту, а й соші, їхала цариця Катерина ІІ. Коли вона тільки в’їхала у село, почався великий дощ. Проїхавши трохи, карета цариці загрузла в болоті. Цариця дуже розлютилася, почала сваритися, кричати на слуг, щоб ті швидше її витягли, бо вона дуже хотіла пити, а вода в них закінчилася, тому й спішили. Вона до цього пила воду в другому, сусідньому  селі, але та вода була дуже недобра на смак, як полин. Цариця не змогла її пити, а село те стали називати Помийники (нині Вікторівка).

Але слуги цариці нічого не могли зробити, тому що карета загрузла у болоті так сильно, що колеса було видно тільки до половини. Тут з роботи йшли молоді парубки. Побачивши жінку в біді, вони вмить витягнули карету з болота і на її прохання принесли води. Вона була дуже добра, і цариця напилася досхочу. Потім дуже дякувала хлопцям і називала їх молодцями. З тої пори і село стали називати Молодецьке.

Записано від Браславської Франки Пилипівни

1927 року народження

2.      Є легенда, за якою історія села почалась з чотирох кирниць, викопаних людьми. На місці нашого села спочатку був дубовий ліс. Сюди прислали чоловіків вирубати ці дерева, бо мали строїти на цьому місці село. Люди, які приїхали, були неграмотні,  даже  не знали своїх фамілій. Один чоловік приїхав у кожусі, за це його прозвали Кожухівським. Другий завжди їв ковбасу, так він і лишився Ковбасою. А ще один завжди  ходив із довбою. Його  назвали Довбушом.

Ці люди викопали чотири кирниці, які до цего часу збереглися у різних кутках села. Спочатку копали, як проруб, а тоді викладали камінням. Тут приїхало начальство і похвалило робітників, сказавши : «От молодці!» З тих пір село називається Молодецьке.

Записано від Бенедь Ганни Михайлівни

1930 року народження

3.  Катерина ІІ ( Софія – Августа Ангальдт – Цербтська) подорожувала до Криму на прохання Потьомкіна (згадаймо «потьомкінські села»). Проїжджаючи по нашій місцевості, вона та її оточення напували своїх коней і самі скуштували води – чистої, холодної, доброї  - і село було названо Доброю. А під час другої зупинки і водопою спробували такої ж джерельної води – назвали село Подібна

(Подобна).

Дорога ж на Крим пролягала не так, як сьогодні траса «Київ – Одеса», а йшла через сучасні села поблизу станції Поташ, біля Вікторівки, через яр, біля порохових складів. Місце те називали «лихим» - там чатували розбійники з довбнями, які грабували панство, що переїжджало яр, який обріс деревами, та «гиблим», тому що постійне болото та ламані вози і карети, багнюка і рештки грабежів, внаслідок чого місцю і поселенню дали назву «Помийне». Злякавшись такої слави, «на ніч глядя», кортеж вінценосної особи вирішив об’їхати це місце іншою дорогою і населеним пунктом, який потопав у листі дубів. Але дощ, що пройшов, розмив ґрунтову дорогу ( нині це територія від станції Поташ до села Поташ Тальнівського району. ),   її до 60 –х років ХХ ст. називали ґардовою -  від німецького слова «ґард» ( «кард», «карт»), що означає «дорога». Імператриця - німкеня була змушена  скористатися   послугами людей нашого села, які і доправили їх до іншої дороги, що вела на ґуравське і роздвоювалась  там, біля ставу, утворюючи два шляхи: на наше село, яке назвали Молодецьким за надану допомогу молодцями, та дорогу, що вела в бік села Поташ ( Тальнівського району ), утворюючи кут, ріг,  і поселення було названо Рогами.

Коли в Рогах розташувалася ракетна військова частина, а згодом військові склади, на ґрунтову дорогу (ґардове) поклали дві полоси з бетону для проходження військової техніки за будь – якої погоди. З 60 – років і по сьогодні молодше покоління, яким за 50, називають дорогу «бетонкою».

Побіля ґардового жителі, яким за 80, пам’ятають  дві криниці, які називаються циганськими . Ті, яким за 60, - знають лише одну, на циганськім полі.  У легенді розповідається: ще до війни ( чи громадянської, чи  Першої світової, чи Другої невідомо), кожного року навесні  по ґардовім шляху проходив табір циган. Першу стоянку  вони робили в районі  станції Поташ, там, де зараз паливний склад. Розбивши табір, розходилися по навколишніх селах на промисли: гадали, крали і т.ін.  (в основному молодь, бо старшим було далеко). А так, як стояли декілька днів, то вони добре обдирали найближчі населені пункти. Молодецьке вважалося дещо дальшим. Таборян  з усім їх хазяйством у найближчі села не пускали, то вони і викопали на  березі при  дорозі першу криницю. Наступну зупинку цигани робили десь аж біля Тального, залишаючи

Молодецьке у спокої. Проте один парубок чи декілька сподобалися ( взаємно ) циганкам. У табір хлопців не пускали і циганкам заборонили бути у селі. То ж, щоб хоч раз у рік молодятам зустрічатися, хлопці засипали криницю біля ст. Поташ і розорали поле між річками, а натомість упорядкували берег, який називається Рудка і знаходиться  на перехресті доріг, що йдуть на Молодецьке,

Паланочку і Роги,  віднайшли джерела. Одні люди кажуть , що вони й викопали криницю, інші розповідають, що її викопали і обклали зсередини каменем самі цигани, які перемістили сюди свою стоянку і до 60 – х років тут зупинявся циганський табір, наводячи страх на молодечан. Правда, нині криниця – не цілюще джерело для прохожого, а занедбаний куточок.

4. Інша із легенд, що більше спирається на історію, містить такі  відомості.

Уся наша територія   Маньківщини колись називалась «Уманська пустошь» і була продана на початку 17 століття графу Потоцькому ( пізніше здавалася в оренду). Є дані, що управителем земель, куди входило наше село, був Младенов, інші називають Младечнов, деякі звуть паном Младецким. Очевидно, звідси походить назва села Молодецьке. Цей управляючий був керівником уже сформованого поселення : люди, господарство, двори. За описами інженера Ботова, наше село було одним із найбільших ( це період І половини 17 століття).

Переказуються цікаві легенди з історії назв деяких частин села –так званих «кутків». Їх кількість і розростання меж села можна прослідкувати за копанням кам’яних криниць, яких зараз налічується близько дев’яти.

Найстаріша частина села – Дубинщина з основною вулицею, що веде до центру села (нинішня вулиця Леніна) від дороги Поташ – Роги. Назва походить від дубових посаджень : одні люди кажуть – висаджували дубки, інші – вирубали насадження і зробили вулицю.

Назви інших частин села з’явилися пізніше . Так, «Азія» («Газія») або ще «чорна Азія»  появилось в першій чверті 20 століття ( в роки Першої світової та громадянської воєн). Між Молодецьким і Косенівкою Уманського району був великий Дричків ліс, а так, як ця частина села активно забудовувалась

( внаслідок реформи Столипіна), то люди крали ліс ( а був він приватною власністю)  на будови, часто з перестрілкою. І лісник назвав людей «азіатами» («газіяками») за аналогією до монголо – татар. Крім того, згадують старожили,  там жили найбідніші , некультурні, неосвічені, продажні люди, які не мились, не прали, грабували інших, «ходили гразні , як газіати».

У 30 – ті роки з епохою колективізації з’явились назви інших частин села: Котовське, Сталіна, Праця – від назв колгоспів, які були організовані у межах села. Спочатку їх було до десятка, а потім вони об’єднались і їх залишилось тільки три.

У післявоєнний час село почало розростатися, з’являлися нові вулиці з молодими сім’ями, які, вдень напрацювавшись, збиралися «на вулицю», «на досвітки», на гуляння. Коли старі люди в центральних, старих кутках села

сиділи на посиденьках,  то часто чули, як молодь розважалася на новозаселених вулицях. Звідти до самого ранку линули звуки гармошки і бубна (барабана) – бух - бух – ух – ух. Ці звуки й дали назву – Ухкалівка або Гухкаловка. Назву кутка Срайківка пояснюють так : пішов чоловік до церкви молитися, вийшов звідти і замастився, його прозвали Срайком. Інші розказують, що колись на тому місці було військове поселення, і коли солдатів запитували, звідки вони, то ті відповідали : « С райковки».  Пугачівка , бо жили Пугачі,  на Романчівці –

Романчуки.  Є Даманське поле  - як Даманський острів –  до нього важко добратися. Московське поле  (по дорозі до гранкарєру, що у  Старих Бабанах) пов’язане з москалями . Одні люди стверджують, що те поле колись було плацом для  навчання бойових навичок військових поселенців. За іншою версією, це поле дістало назву від того, що на цій території надавалися земельні ділянки вдовам та учасникам воєнних дій під час російсько – турецьких воєн ( Кримська війна).

Село оточують лісові насадження, одним із яких є ліс, який старожили називають Казьонним  при Скарбовім березі. Походження такої  назви   лісу від того, що цей він був насаджений за державні (або «казьонні» ) гроші в знак компенсації вирубаного Дричкового лісу, який з часом  був використаний під колгоспівські поля . Землі , які були розташовані поблизу Казьонного лісу належали державі, скарбниці, тому й назвали Скарбова левада (берег) .

Коли село не могло вмістити будівель ближче до центру, розпочалась забудова на окраїнах біля Касірового і Петровичового ставків. Ці віддалені населені території стали називати Белебень і Новоселівка.

Записано від Григоренка Василя Дмитровича

1949 року народження

5. Початок існування села відносять десь до ХVІ століття. Є різні думки про те, чого так зветься   наше село. Чула від тата : коли вступили  турки на територію, де пізніше мало бути наше село, один чоловік добре виконав козаче діло, його всі називали «молодець», а село , в якому він жив, Молодецьке. А то ще кажуть, ходив один дядько, просив  в усіх води напитися, ніхто не давав. А у крайній хаті жила молодичка , вона й дала дідові води з криниці, він похвалив

її : «Ох ти ж молодець». А то ще заставили людей рубати ліс і ставити хати. То,  вони робили  так гарно, що їх часто називали молодцями, а село, яке вони строїли, - Молодецьким.  І ще помню,  моя баба Лікера розказувала , що їхав пан через село, а в полі робили люди, він побачив їх і крикнув їм : «Працюйте, молодці».

Записано від Дідик Ганни Василівни

1927 року народження

У 1775 році в селі було 100 дворів та 160 хат. У 1756 році животівським протопопом-уніатом Корнилієм Шпановським освячено церкву святителя Христового Миколая. У 1768 році її приєднано до православ'я. 1795 року, за Актом перепису, тут проживало 577 чоловіків та 490 жінок, які мешкали в 201 хаті.

Лаврентій Похилевич у своєму «Сказании…» у 1864 році занотував про Молодецьке:

У 1900 році в Молодецькому, Краснопільської волості Уманського повіту Київської губернії було 550 дворів; кількість мешканців: чоловіків — 1364, жінок — 1265. На той час тут діяли церква, церковно-приходське училище, вітряк та 3 водяних млини. У 1903 році селяни зібрали по 50 копійок і своїми силами збудували церковнопарафіяльну школу на два класи.

Жителька села І. І. Ковба переповідала про роки навчання:

У школі вивчали азбуку, російську мову, Вітхий й Новий заповіт та церковне богослужіння. Грамотних у Молодецькому було 10 осіб. Село передплачувало лише дві газети: одну одержував піп, другу — сільський староста. 3 п'ятисот дітей села школу відвідувало 2.

У 1905 році у землекористуванні населення перебувало 3283 десятини; на той час у селі було 604 двори.

8 травня 1910 року в селі була побудована трибанна церква на дерев'яній основі, вона була сама найбільша і найкрасивіша в районі, але у повоєнні роки вона була частково спалена і у 1950-ті роки розібрана.

У 1914 році земство звело нове приміщення на 6 класних кімнат і відкрило двокласну школу. Завідувачем був Л. Н. Бондаренко, який разом з учнями біля школи посадив фруктовий сад.

В червні 1921 року в селі була відкрита сільська рада, головою якої став Гуцаленко Я. Я. На 1 січня 1927 року село налічувало 1137 дворів де проживало 4568 людей. В 1927 році була відкрита земська семирічна школа де навчалися грамоті діти та дорослі. На основі дрібних ТСОЗів було створено три колективних господарства: артіль імені Сталіна, артіль імені Косовського та артіль «Праця», а в 1929 році перейменовано в колгосп імені Сталіна, імені Косовського, «Праця». В 1930 році створено первинну партійну організацію і в цей рік пройшли зміни в керівництві сільської ради. Головою сільської ради став

Сєкал Ф. В.

Під час голодомору 1931—1933 років дуже багато дітей осиротіло, люди помирали сім'ями, пухли від голоду, тих хто помер вивозили за село і хоронили у братських могилах, було захоронено біля 1000 громадян села. В пам'ять жертвам голодомору в 1993 році установили пам'ятник і кожен рік 22 травня жителі села ідуть на кладовище, на проводи, щоб увічнити пам'ять про своїх рідних та близьких. В 1937—1940 роках репресовані і розстріляні, згодом реабілітовані, 38 жителів села.

В роки Другої світової війни з села на війну пішло більше 500 чоловік, загинуло 246 чоловік. За час війни в Німеччину насильно на роботу вивезли 128 чоловік, 125 жінок, 59 дітей. В березні 1944 року село відвойовували 861—869 стрілецькі полки, 294 стрілецької дивізії. 19